Лаута

Лаута або лутня то струнови инструмент.

Европска лаута и сучасни блїзковосточни оуд походза зоз заєднїцкого предходнїка през розлични еволуцийни драги. Лаута ше хаснує у широким спектру инструменталней музики од штреднього вику по позни барок и була найважнєйши инструмент за секуларну музику у ренесанси.^[1]

Историят розвиваня лаути

Струнови китайски музични инструмент зоз штирома струнами пипа, кеди нєкеди ше наволує китайска лаута. Ма форму грушки и справена є зоз древа. Лаута инструмент хторому звук настава зоз потаргованьом струнох. Тот инструмент хасновани пред 2000 роками у Китаю. Даскельо подобни инструменти у восточней и юговосточней Азиї направени по моделу лаути.

Курт Сакс дефиновал лауту у терминолоґийней часци Историї музичних инструментох ^[2] же є составена зоз цела (корпусу) и шиї и часци хтора служи як ручка и механїзем за нацагованє струнох вонка з „цела.”^[3] Його дефиниция фокусована на характеристики цела-корпусу и шиї, а нє на способ як зазвучали струни, та ше прето на смиково инструменти патрело як на смиково лаути. Сакс тиж видвоєл розлику медзи лауту длугокей шиї и вариянти инструментох лаути, ґитари, верґла и цалу фамелию виолох и виолинох / гушльох.^[3]

Длугоки лаути були старши лаути; арабски тамбур вирно зачувал вонкашнї випатрунок старих лаутох у Вавилониї и Єгипту.^[3] Вон далєй подзелєл длугоки лаути на такв. подзиравену лауту и на длугошийову лауту (лауту з длугоку шию). Подзиравена лаута мала шию направену зоз палїци хторей цело мало дзирки як при старих єгипетских лаутох зоз длугоку шию и сучаней африцкей ґунбриї.^[3] Длугока лаута мала причверсцену шию и то були ситар, тамбур и тар. (дутар 2- струни, ситар, 3 струни, чартар , 4 струни, панчтар 5 струни).

Саксова кнїжка зоз 1941. року, а археолоґийни жридла хтори му були доступни, визначую иснованє вчасней лаути коло 2000. роки пред н. е. Одкрица од теди потвердзую и врацаю иснованє лаути на 3100. рок п.н.е.

Музиколоґ Ричард Дамбрил нєшка катеґорично хаснує слово лаута же би бешедовал о инструментох хтори исновали, пренаходзени су вельо милeниюми скорей як видумани термин за лауту.^[4]

Дамбрил документовал вецей як 3000 роки иконоґрафски докази –шлїди о лаутох у Месопотамиї, у своєй кнїжки Археомузиколоґия старого Блїзкого востоку.

Спрам Дамбрила, фамелия лаутох уключовала инструменти у Месопотамиї пред 3000. року п.н.е. Вон указує цилиндрични печац як доказ; хтори датує зоз коло 3100. роки пред нову еру, лєбо и скорей и хтори тераз припада Британскому музею. Печац на єдним боку приказує жену хтора грає на палїцастей лаути. Як и Сакс, Дамбрил хасновал длужину за розликованє лаути, так же подзелєл лаути з Месопотамиї на длугши и кратши. Його кнїжка нє зазначує кратши инструменти хтори постали европски лаути алє приказує прикладнїки лаутох у античним швеце. Вон ше фокусионує на длугши лаути зоз Месопотамиї, розличних типох кордофонох (струнових) инструментох зоз шию хтори ше розвили ширцом античного ареалу греческей, єгипетскей (у Штреднїм кральовстве). иранскей (еламитскей и другей) єврейскей/израїлскей, гетитскей, римскей, болгарскей, турскей, индийскей, китайскей, єрменскей/киликийскей култури. Медзи другима лаутами вон менує пандуру и танбур.^[5]

Розвойна линия лаутох зоз кратку шию далєй ше розвивала восточно од Месопотамиї, у Бактриї и Ґандари, до краткей лаути у форми мандулї.^[6] Курт Сакс писал о доказох ґандарских лаутох у уметносци, хтори представени у мишанїни уметносци сиверозаходней Индиї, под моцним греческим уплївом. Лаути зоз кратку шию у тих ґандарских уметнїцких дїлох були прилапени як предходнїки исламскей, китайскей-японскей и европскей фамелиї лаутох. Курт Сакс описал ґандарски лаути зоз „целом форми грушки, хторе ше при верху краткей шиї зужує, предня ручка за струни, ма бочни клїнки (закрудки) и штири лєбо пейц струни”.

Композиторе и лаутисти

Ренесанса

Един Карамазов

Франческо да Милано
Винченцо Галилеи
Йоан Амброзио Далца
Джон Дауленд
Томас Морли
Роберт Джонсон
Франьо Босанац
Адриен ле Роа
Ганс Нойзидлер

Барок

Алесандро Пидїни
Дєроламо Фрескобалди
Дьовани Дїроламо Капсперґер
Жан-Батист Безар
Йоган Себастиян Бах
Силвиюс Леополд Вайс
Дитрих Букстехуде
Бернард Йоаким Гаґен
Адам Фалкенгаґен
Хенри Персл

Вокални солиста зоз провадзеньом лаути

Сучасни виводзаче

Гопкинсон Смит
Роберт Барто
Найджел Норт
Лука Пянка
Дарко Караїч

Ґалерия

Фотоґрафия зоз староєгипетскей крипти, особи граю на лаути зоз длугоку шию, 18. династия (коло 1350. п. н. е.).
Гелениска сцена банкета зоз 1. вику новей ери, Гада, Гандара. Лаутиста грає на лаути зоз кратку шию, (на правим боку).
Лаута у Пакистану, Гандара, вироятнє Буткара у Свату, Кушански период (1. вик- 320)
Пакистан, долїна Сват, реґион Гандара, 4.- 5. вик Скулптури, уметносц Южней и Юговсточней Азиї (на правим боку лаутиста).
Гандарска лаута, Пакистан, долїна Сват, реґион Гандара, 4-5. вику
Дияґрам постановки пальцох на струни лаути. Музей музики, теорийско-практични приручнїк, бок 66

Вонкашня вяза

Лаута, Музичко свезнање]
Лауте и гитаре Politika.rs
ЛЮ́ТНЯ. Большая российская энциклопедия. Электронная версия. — М., 2017.

Референци

↑ Grout, Donald Jay (1962). „Chapter 7: New Currents In The Sixteenth Century”. A History Of Western Music. J.M. Dent & Sons Ltd, London. стр. 202. ISBN 0393937119. „By far the most popular household solo instrument of the Renaissance was the lute”
↑ Sachs, Curt (1914). „The history of Musical Instruments” (PDF). The Public's Library and Digital Archive.
↑ ^3,0 ^3,1 ^3,2 ^3,3 Sachs, Curt (1940)The history of musical instrumentsNew York: W. W. Norton & Company. бок.464.
↑ „ATLAS of Plucked Instruments”. www.atlasofpluckedinstruments.com. Приступљено 2022-04-20.
↑ 319-320 Dumbrill 2005. бок 305–310. "The long-necked lute would have stemmed from the bow-harp and eventually became the tunbur; and the fat-bodied smaller lute would have evolved into the modern Oud ... the lute pre-dated the lyre which can therefore be considered as a development of the lute, rather than the contrary, as had been thought until quite recently ... Thus the lute not only dates but also locates the transition from musical protoliteracy to musical literacy ..."
↑ The Cleveland Museum of Art. Приступљено 25. 3. 2015.

[1] Grout, Donald Jay (1962). „Chapter 7: New Currents In The Sixteenth Century”. A History Of Western Music. J.M. Dent & Sons Ltd, London. стр. 202. ISBN 0393937119. „By far the most popular household solo instrument of the Renaissance was the lute”

[2] Sachs, Curt (1914). „The history of Musical Instruments” (PDF). The Public's Library and Digital Archive.

[Saks-3] 3,0 ^3,1 ^3,2 ^3,3 Sachs, Curt (1940)The history of musical instrumentsNew York: W. W. Norton & Company. бок.464.

[4] „ATLAS of Plucked Instruments”. www.atlasofpluckedinstruments.com. Приступљено 2022-04-20.

[5] 319-320 Dumbrill 2005. бок 305–310. "The long-necked lute would have stemmed from the bow-harp and eventually became the tunbur; and the fat-bodied smaller lute would have evolved into the modern Oud ... the lute pre-dated the lyre which can therefore be considered as a development of the lute, rather than the contrary, as had been thought until quite recently ... Thus the lute not only dates but also locates the transition from musical protoliteracy to musical literacy ..."

[6] The Cleveland Museum of Art. Приступљено 25. 3. 2015.

[1]

[2]

[3]

[4]

[5]

[6]